ЖИТИ ЗАБОРОНЕНО…
«У 1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... На два роки старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не менше допікав голод, але вона мовчала. А я, поникавши надворі, скімлив: "Мамо, їсти!"
- А щоб вас! - сердилася мати. - Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось виміняю...
У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.
Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше - насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун…»
Так багато сторінок вписано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про Голодомор.
Пішов голод Україною. Вмирали на всеплодючих чорноземах, шановані світом житниці, а в холодних хатах, поодинці або цілими сім’ями, помирали роди і села.
Голодомор забрав тих, хто за шматок хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не виривав окраєць останній з голодних дитячих ротів, не вмів красти, вбивати, аби вижити.
З метою вшанування світлої пам’яті безвинно замучених голодом людей, учні 8-Б класу (кл. керівник Н.І. Барабаш) 23 листопада відвідали Біловодський районний краєзнавчий музей. Діти мали можливість поглибити знання про роки Голодомору в Україні та його страшні наслідки для українського народу. Із захопленням слухали розповідь наукового керівника музею, розглядали фотоілюстрації, затамувавши подих, дивилися відеофільм «У роки Голодомору 1932 – 1933». Наприкінці заходу кожен з учнів мав можливість запалити свічку пам’яті, ушанувавши всіх тих, хто назавжди пішов у вічність…
Сподіваємось, що в дитячих душах залишиться цей маленький вогник, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, і дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось! А наш обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх невинно закатованих, пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про тих, хто не долюбив, пам'ять про живих і ненароджених.
Ти освяти цей хліб, що на столі
Любов’ю тих, що впали на світанні
На ще не зораній плугатарем ріллі.
ФОТО ЗА ПОСИЛАННЯМ https://bilovodskzosh.e-schools.info/photoalbum/13732#